"Ми існуємо. Існували раніше. І будемо існувати завжди! А наша Батьківщина завжди поруч з нами!"

До України зі Сполучених Штатів Америки передали архівні матеріали Фундації ім. Івана Багряного.

У спекотні серпневі дні Центральний державний архів громадських об'єднань та україніки гостинно відчинив свої двері для всіх зацікавлених, щоб презентувати нове надходження — рідкісну колекцію документів, яку зараз передають в Україну з США. На заході були присутні голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов, народні депутати України — члени Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Ірина Констанкевич, Євгенія Кравчук та Єлізавета Богуцька, в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України Вікторія Васильчук, перший секретар Управління всесвітньої української спільноти і гуманітарних ініціатив департаменту публічної дипломатії та комунікацій Міністерства закордонних справ України Тетяна Горупович, представник Фундації імені Івана Багряного в Києві, дослідник творчості І. Багряного Олександр Шугай, відповідальні працівники Укрдержархіву, директори та співробітники державних архівних і музейних установ, науковці, представники закладів вищої освіти, громадських організацій та медіа.

З урахуванням масштабу та цілісності, ця документальна колекція є однією з найбільших і найзначущіших, переданих архіву за останні десять років. Це робить подію без перебільшення безпрецедентною та надзвичайно важливою не лише для вітчизняної архівної та наукової спільноти, але й для всієї нашої країни загалом. Власником комплексу документів, які архів отримав для державного зберігання, є благодійна організація української діаспори у США — Фундація імені Івана Багряного.

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов'ягін, 1906 -- 1963) -- видатний український письменник і публіцист, автор романів "Тигролови", "Сад Гетсиманський", "Буйний вітер", "Людина біжить над прірвою" та багатьох інших творів, що стали широко відомими на батьківщині автора лише після відновлення Україною незалежності. У 1930-ті роки він пройшов пекло сталінських катівень, а опинившись після Другої світової війни в еміграції, займався громадсько-політичною діяльністю, був одним з ініціаторів створення 1946 року в Німеччині Української революційно-демократичної партії (УРДП) та її лідером, головою виконавчого органу Української національної ради, співорганізатором Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ), головним редактором газети "Українські вісті".

Фундацію імені Івана Багряного було засновано у 1975 році під час VII з'їзду УРДП у Торонто, Канада, з ініціативи палкого шанувальника творчості письменника, колишнього остарбайтера Миколи Шаблія. Його ідею з ентузіазмом підтримали інші члени УРДП, і вже у 1976 році фундація набула статусу юридично визнаної неприбуткової доброчинної організації. Першою керівницею стала активістка діаспори та меценатка Галина Воскобійник.

Вшановуючи пам'ять Івана Багряного, засновники фундації планували перевидання та розповсюдження його літературних і публіцистичних творів, організацію заходів, що сприяли б популяризації письменника як в Україні, так і за її межами. Крім того, організація мала на меті видавничу і науково-публіцистичну діяльність, спрямовану на підтримку визвольних процесів в Україні, збирання, публікацію та розповсюдження інформації про історію української еміграції після Другої світової війни, а також популяризацію творчості інших митців діаспори.

За майже п'ятдесят років діяльності, Фундація імені Івана Багряного накопичила великий обсяг різноманітних документальних матеріалів. Довгий час цей архів був під надійною опікою Української вільної академії наук (УВАН) у Сполучених Штатах. Після завершення своєї місії, керівники фундації ухвалили рішення передати усі зібрані документи на постійне зберігання до Центрального державного архіву громадських об'єднань та україніки (ЦДАГОУ) в Україні. Завдяки ефективній співпраці між Укрдержархівом, Міністерством закордонних справ, Міністерством юстиції України, ЦДАГОУ та Архівом-музеєм імені Дмитра Антоновича при УВАН, процес передачі і транспортування документів в Україну успішно розпочався і активно триває.

Серед уже зібраних матеріалів є документи, що стосуються заснування та діяльності УРДП і Фундації імені Івана Багряного. Також у колекції представлені документи видатних діячів діаспори, зокрема автографи Івана Багряного, президента Української Народної Республіки в екзилі Миколи Лівицького, композитора, диригента і бандуриста Григорія Китастого, журналіста та одного з лідерів ОДУМ Олексія Пошиваника, а також історика і публіциста Федора Піґіда тощо.

Особливу увагу привертає частина архівних матеріалів, що документують еміграцію українців після Другої світової війни. Серед них можна виділити спеціально створені для емігрантів довідники, пам’ятки та інформаційні брошури, які містять інформацію про різні країни (Канада, Німеччина, Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди та інші). Ці документи надавали відомості про звичаї й традиції відповідних держав, включали мапи та переліки організацій, які могли надати консультації чи допомогу новоприбулим. Також є оголошення іноземних державних органів про можливості працевлаштування, листи українців з таборів для переміщених осіб (Ді-Пі), списки емігрантів та дані про родини, які їх прийняли. Це все давало змогу емігрантам спробувати розшукати родичів і знайомих.

Нині, коли внаслідок повномасштабної російської агресії проти України мільйони наших співвітчизників знову вимушено залишили рідні домівки, дуже суголосно сьогоденню звучать слова з допису, опублікованого в одному з випусків машинописної газети "Українець", яку друкували й розповсюджували на суднах, котрими українські емігранти діставалися до нових місць проживання за океаном (стилістику, орфографію та пунктуацію документів тут і далі збережено).

"Вкінці по довгих трудах, муках деколи безвиглядного чекання, по невигодах таборового життя -- ми їдемо. В далеку, чужу країну, де теж не чекають нас розкоші, але де зможемо жити й думати як люди.

Вчора ми залишили позаду береги нашої рідної Європи. Сьогодні навколо нас бурхливі хвилі моря, вкриті білими гребенями піни, а над ними нависло похмуре грудневе небо. Попереду нас чекають безмежні водні простори без доріг.

Наразі ми перебуваємо на кораблі серед незнайомців. Необхідно демонструвати гідну поведінку та показувати рівень нашої культури. Важливо бути ввічливими, уникати суперечок і марних дискусій. Підтримувати один одного та діяти злагоджено. <...>

Пам'ятаймо: кожна одиниця репрезентує нарід".

В архівній колекції Фундації імені Івана Багряного збереглися документи, що відображають прагнення влади срср репатріювати тих своїх громадян, які після війни залишились на території Німеччини й Австрії. Це розповсюджувані в Ді-Пі-таборах листівки та брошури, в яких ішлося про те, що українці за кордоном нікому не будуть потрібні, тому їм краще повертатися додому.

Багато українських біженців, остарбайтерів та колишніх військовополонених чітко розуміли, що на рідній землі їх може чекати політичне або кримінальне переслідування, тому вони категорично відмовлялися повертатися добровільно. Це підтверджується листом від 26 березня 1946 року, адресованим делегатці США в Генеральній Асамблеї ООН Елеонорі Рузвельт, який пізніше був опублікований Українською інформаційною службою у Великій Британії. Під листом підписалися донька розстріляного у 1934 році письменника Костя Буревія Оксана та інші українки з табору для переміщених осіб, чиї рідні зазнали репресій з боку більшовицької влади.

Шановна пані Рузвельт.

Ми, українські жінки, які проживають у Герсфельдському таборі, бажаємо привернути Вашу увагу до того, що поводження з біженцями в Європі не завжди відповідає проголошеним Вами принципам.

24 березня Ви виступали в Лос-Анджелесі перед 7,000 авдиторією, заявивши, що США не підуть на компроміс з Совітами у питанні політичних емігрантів. А вже наступного дня, 25 березня цього року, у нашому таборі, де проживають 354 українці, відбулася спроба примусово депортувати їх до Совєтів за підтримки американських збройних сил.

Події відбулися так: вранці табір був оточений прибулими американськими жовнірами, і всіх людей примусили розійтися по кімнатах, не давши їм ніяких пояснень. Потім американський офіцер в супроводі директора табору англійського полковника Шортгозе обходив кімнати з списком українців, що начебто за Ялтинською згодою мають бути передані Совєтам. Знайденим за списком людям було наказано забирати речі й сідати на авта. Жінки й матері з сльозами питали, куди везуть їх рідних. На це або не відповідали, або казали, що повезуть до іншого табору. Тоді люди заявили, що не поїдуть без рідних невідомо куди, і відмовилися йти. Жовніри почали бити людей прикладами рушниць і виносити силою на авта. (Було побито 4 особи, з них п. Задерій 55 років вже три дні перебуває в лікарні). Жінки зняли крик, кидалися обіймати своїх рідних, весь табір був охоплений розпачем і плачем. Побачивши картину розпачливого плачу і протесту, американські війська (піхотна частина біля 100 душ і бронемашина) відійшли від табору, не забравши нікого.

Після того в таборі були нервові й сердечні захорування серед дорослих і дітей.

Ми, українські жінки, що втікли разом з дітьми від тоталітарної сталінської системи, не віримо, що такі події є нормальні для демократичного ладу. Ми є певні того, що це є провокації ворожих аґентів. Тому ми просимо Вас, шановна пані, зробити так, щоб не порушувалися високогуманні принціпи, проголошені Атлянтійською Хартією, статутом УНО, 12 пунктами президента Трумана".

Ще одна захоплива складова нової колекції документів — це друковані матеріали, такі як листівки, запрошення та плакати, які висвітлюють заходи, організовані українською діаспорою. Ці заходи були спрямовані на збір пожертв для підтримки новоприбулих емігрантів, відзначення важливих історичних подій України та поширення інформації про Україну та українців у медіа. Завдяки ініціативі Фундації імені Івана Багряного, всі ці цінні матеріали тепер надходять в Україну і після ретельного науково-технічного опрацювання стануть доступними для широкого загалу.