Що представляє собою нагорода "Національна легенда України" і чому вона має здатність об'єднувати народ?
З 2021 року, з нагоди Дня Незалежності України, Президент вручає нагороди тим, хто вніс значний внесок у зміцнення державності, захист і служіння українському народу.
Укрінформ вирішив розповісти про те, що являє собою нагорода "Національна легенда України", за які заслуги її вручають і хто її отримав цього року.
Указ про встановлення відзнаки Президента України "Національна легенда України" з'явився ще в липні 2021 року. Вручають її за особисті заслуги у становленні незалежної України, зміцненні її державності, захисті Вітчизни та служінні Українському народові, вагомий внесок у розвиток національної економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, спорту, охорони здоров'я, а також за активну благодійну та громадську діяльність.
Рішення про присвоєння нагороди приймає особисто Президент. Процес є традиційним і аналогічним до інших нагороджень. У ньому беруть участь нагороджені, а також їхні близькі та родичі. Церемонія проходить у величавій атмосфері Білого залу Маріїнського палацу. Після вручення нагород відбувається концерт, під час якого вшановують лауреатів.
Нагорода дається як дуже популярним людям, які досягли значного успіху в науці, спорті, мистецтві, так і простим українцям, які справді показали визначний приклад служіння народу та захисту Незалежності країни. "Це показує, що ми всі як один виступаємо за Незалежність нашої країни, за Перемогу в розв'язаній проти нас агресивній війні та за процвітання нашого народу", - каже заступниця керівника Офісу Президента Олена Ковальська.
Хто отримував нагороди в минулі роки?
За час існування нагороди її отримали 35 осіб.
Лауреатами 2021 року стали: футболіст та тренер Олег Блохін, керівник ансамблю танцю України імені Павла Вірського Мирослав Вантух, співачка Софія Ротару, художник Іван Марчук, поет-пісняр Юрій Рибчинський, композитор Мирослав Скорик (посмертно) та балетмейстерка Олена Потапова.
Лауреати 2022 року: Анатолій Бабічев, провідник Укрзалізниці; Ігор Бедзай, льотчик Військово-Морських сил ЗСУ (посмертно); Ганна Бут, викладачка Мелітопольського аграрного ліцею; Ігор Івасіков, пожежник; Тата Кеплер, волонтерка; Марія Примаченко, художниця (посмертно); Андрій Свист, лікар-нейрохірург; Ольга Свист, лікарка-педіатр; Анатолій Солов'яненко, соліст опери (посмертно); Андрій Шевченко, футболіст і тренер.
Лауреати 2023 року: посмертно нагороджений Герой України, військовий Дмитро Коцюбайло, відзначена волонтерка Ірина Гук, тренерка з художньої гімнастики Альбіна Дерюгіна (посмертно), інженер магістральних газопроводів Володимир Летенко, талановитий музикант і співак Тарас Петриненко, нейрохірург Андрій Сірко, військовий кореспондент Андрій Цаплієнко та японська волонтерка Фумінорі Цучіко.
Хто отримав нагороду в 2024 році?
Ірина Юрченко, старша провідниця вагону для пасажирів, працює у виробничому підрозділі вагонної дільниці на станції Київ-Пасажирський, яка є частиною філії "Пасажирська компанія" акціонерного товариства "Українська залізниця".
З'явилася на світ 28 вересня 1971 року.
Закінчила Київське вище професійне училище залізничного транспорту. На залізничному транспорті працює 33 роки.
Обличчя української "залізничної дипломатії". 25 лютого 2022 року вона покинула рідний Малин, щоб розпочати свою роботу на маршрутах, виконуючи евакуаційні рейси без жодної перерви протягом багатьох тижнів.
Ірина є мамою відомого захисника Азовсталі Дмитра Козацького (позивний Орест) - військового фотографа, екскерівника пресслужби "Азова".
1 березня Ірина отримала інформацію про те, що її син перебуває на "Азовсталі" серед захисників Маріуполя. Кожного дня вона підтримувала з ним зв'язок, надихаючи його фотографувати та фіксувати події навколо. Завдяки її старанням, знімки сина згодом обійшли увесь світ, зокрема зображення воїна в променях світла, яке стало символом боротьби азовців. Пізніше це фото отримало визнання як найкраще за версією The Guardian.
Протягом всього часу, поки її син перебував у Маріуполі та потрапив у полон, Ірина невтомно працювала на залізничних евакуаційних маршрутах. Вона приєдналася до першої бригади й стала обличчям програми "Поїзд до перемоги", вивозячи людей з Херсона, коли після звільнення залізничники відновили рух. Також Ірина брала участь у команді, яка відкривала нові міжнародні маршрути, зокрема до польського Хелма, що стали важливим "містком до Європи" для сотень тисяч українців.
Ірина Юрченко мріє відкривати поїзд "Київ - Маріуполь" як знак Перемоги.
Ірина стала однією з перших, хто долучився до програми "залізної дипломатії". Вона вітала на борту перших світових політиків, митців, підприємців, які наважилися на подорож до України в першій половині 2022 року. Вона використовувала кожну можливість, щоб доносити інформацію про захисників "Азосталі".
Ірина є яскравим прикладом матері військовослужбовця, яка, долаючи численні труднощі, вклала всю свою силу та рішучість у справу, що наближає Перемогу. Вона активно залучена в ініціативи "Жінки зі сталі" та "Асоціація родин захисників Азовсталі".
Син Ірини, Дмитро, після звільнення з полону знову приєднався до лав Збройних Сил України.
Говард Грем Баффет — це американський меценат, підприємець та філантроп.
З'явився на світ 16 грудня 1954 року в місті Омаха, штат Небраска, США, у родині фінансиста-мільярдера Воррена Баффета.
Коли він був юнаком, його батько став дуже успішним інвестором. Діти про це й не підозрювали. Говард, сміючись, згадує історію, як його старша сестра розповідала в школі, що батько працює в охороні.
Говард відвідав три різні коледжі, але жодного з них не завершив. Він мав досвід роботи в таких професіях, як пакувальник, екскаваторник та агроном, займаючись обробкою кукурудзяних полів. У віці 31 року він прийняв рішення зайнятися фермерством. Батько Баффетт вирішив підтримати сина, придбавши для нього земельну ділянку площею 162 гектари на північ від Омахи та здав її в оренду.
Протягом років ферма Говарда Баффетта значно розрослася, підвищивши свої показники в п'ять разів. Однак, варто зазначити, що це все ще невелике підприємство, з доходом приблизно в $1 мільйон. Після того, як у 1999 році його батько виділив кожному зі своїх дітей по $26 мільйонів для створення благодійних фондів, філантропічна діяльність стала основною складовою життя Говарда. Його фонди почали активно діяти після того, як у 2006 році Воррен Баффетт вирішив направити 85% своїх капіталів на благодійність. Фонд Говарда Г. Баффетта визначив свою місію - покращення умов життя найбільш уразливих та маргіналізованих груп населення у світі. Основними напрямками діяльності залишаються три ключові сфери: забезпечення продовольчої безпеки, зменшення наслідків конфліктів і підвищення рівня громадської безпеки.
Говард Баффетт є найбільшим приватним благодійником для України. Його фонд, The Howard G. Buffett Foundation, надав українцям понад 500 мільйонів доларів допомоги. З початком війни в Україні Баффетт усвідомив, що повинен діяти. Вперше він відвідав Україну в квітні 2022 року і з того часу побував тут більше десяти разів, зокрема в таких містах, як Буча, Харків, Суми, Херсон, Вугледар, Слов'янськ, Бахмут та інших.
Проєкти, на які інвестував Баффетт, включають: підтримку розслідувачів, надання їжі постраждалим, відновлення поліцейських будівель, зведення житла та шкільних кухонь, закупівлю насіння та техніки для фермерів, програми підготовки саперів і журналістів, а також протезування для ветеранів. Особливу увагу він приділив реформі харчування в школах і профінансував створення кухонної фабрики в Бучі, що щоденно виготовлятиме 10 тисяч порцій їжі для понад 30 шкіл у Київській області.
Олександр Дубовик — видатний український художник, який славиться своїми картинами, графічними роботами та монументальними творами.
З'явився на світ 1 серпня 1931 року в столиці України, Києві.
Син розстріляного та реабілітованого поета Михайла Дубовика, який був членом літературного об'єднання "Плуг".
Навчався в Київському художньому інституті.
В період з 1959 по 1962 рік він навчав живопису в Київському училищі прикладного мистецтва. Також виступав у ролі художника-оформлювача для журналу "Образотворче мистецтво".
У 1958 році він приєднується до Національної спілки художників України.
Олександр Дубовик — яскравий представник неформального мистецтва епохи Радянського Союзу, яке отримало назву "мистецтво шістдесятників". Він створював вітражі у Феодосії, прикрасив будівлю Торгово-промислової палати, а також виконав мозаїчні роботи на фасаді Будинку юного техніка в Києві та на заводі "Кристал". Крім того, його художні здібності проявилися у розписах капел у Франції.
Його роботи були представлені на багатьох індивідуальних виставках. Він також взяв участь у 60 колективних проектах, які проходили в Україні, Польщі, Росії, Великій Британії, Франції, Фінляндії та Німеччині.
Твори Олександра Дубовика представлені в Національному художньому музеї України, а також у музеях Німеччини, Ірану та США. Крім того, вони знаходяться в численних приватних колекціях як в Україні, так і за її межами. Роботи цього майстра також були частиною колекції Градобанку, яка згодом увійшла до фонду Національного художнього музею України.
З 2019 року щорічно Stedley Art Foundation публікує факсимільну версію одного з альбомів художника.
Олег Коростельов - генеральний конструктор, що спеціалізується на розробці та вдосконаленні систем зенітних ракет і комплексів протиповітряної оборони. Він також очолює Державне підприємство "Луч" і має звання Героя України.
Народився 9 листопада 1949 року в місті Кропивницький (тоді Кіровоград).
У період з 1967 по 1972 рік отримав диплом спеціаліста в галузі "Електронні обчислювальні машини" в Київському інституті інженерів цивільної авіації, завершив навчання з відзнакою.
Після завершення навчання я розпочав свою кар'єру інженером у ПТО "Октава", що розташоване в Києві. Незабаром мене підвищили до посади старшого інженера в тій же організації. У 1978 році я вирішив перейти до Київського конструкторського бюро "Луч".
З 1997 року брав участь у науково-дослідних і дослідно-конструкторських роботах зі створення виробів за темами "Комбат", "Стугна", "Грань", "Копер", "Нептун". На їхній основі КБ "Луч" надалі розробило низку засобів високоточної зброї типу "Скіф", "Бар'єр", "Стугна-П".
З грудня 2003 року обіймає посаду генерального конструктора - генерального директора Державного підприємства КБ "Луч".
У 2015 році його призначили генеральним конструктором для розробки та вдосконалення зенітних ракетних систем і комплексів систем протиповітряної оборони.
У 2023 році став першим віцепрезидентом Асоціації підприємств авіаційної промисловості України "Укравіапром".
Кандидат технічних наук, доктор технічних наук за спеціальністю "Озброєння і військова техніка", член-кореспондент НАН України.
5. Іван Лукашевич (псевдонім Хантер), бригадний генерал, займає посаду першого заступника керівника Департаменту військової контррозвідки Служби безпеки України, а також є одним із основних ініціаторів розробки безпілотних надводних систем.
З'явився на світ 6 червня 1971 року.
У період з 2014 по 2016 рік керував снайперським підрозділом 6-го управління Центру спеціальних операцій "А" Служби безпеки України.
У період з 2016 по 2020 рік обіймав посаду заступника керівника 5-го управління Департаменту контррозвідки Служби безпеки України.
Є батьком морських дронів Sea Baby. Саме його команда реалізувала підриви Кримського мосту та ураження кораблів "Чорноморського флоту". За версією СБУ, ідею створення ударних надводних дронів Хантер вигадав під час відвідування полігону, де побачив установку терміналів Starlink на БПЛА і вирішив, що можна встановити ці термінали на морський безпілотник і підтримувати супутниковий зв'язок. Разом із Головою СБУ Василем Малюком вони звернулися до командувача ВМСУ Олексія Неїжпапи, який надав команду спеціалістів для консультацій зі створення човнів та управління ними. Перші зразки були випробувані в липні 2022 року.
Відомий також як автор далекобійної снайперської гвинтівки "Володар горизонту", яка стала основою для встановлення світового рекорду: російського агресора було знищено на відстані 3800 метрів.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2015); орденом "За мужність" III ступеня (2019); відзнакою Президента України "Хрест бойових заслуг" (2023).
6. Ніна Матвієнко (посмертно), українська співачка й акторка
Народилася 10 жовтня 1947 року на Житомирщині. Багатодітна родина співачки жила бідно. Певний час Ніна навчалася в будинку-інтернаті, після закінчення якого працювала на коростенському заводі "Хіммаш".
У 1966 році вона приєдналася до хору імені Григорія Верьовки, а після завершення навчання працювала солісткою цього колективу з 1968 по 1991 рік.
Займалася активною концертною та гастрольною діяльністю, працюючи у партнерстві з вокальним тріо "Золоті ключі". Її гастролі мали великий успіх у Мексиці, Канаді, США, Чехословаччині, Польщі, Фінляндії, Кореї та Франції.
У репертуарі співачки представлено безліч народних пісень, що охоплюють різні жанри: обрядові, ліричні, гумористичні, а також балади. Матвієнко працювала з відомими українськими композиторами, такими як Євген Станкович, Мирослав Скорик і Ганна Гаврилець.
У 1979 році пісня "Ой летіли дикі гуси" здобула статус фіналістки на телевізійному фестивалі "Пісня року".
У 1991 році вона приєдналася до Національного ансамблю солістів "Київська камерата" в ролі солістки.
У 1975 році вона завершила навчання на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка та взялася за літературну діяльність. Авторка історії хору імені Верьовки, а також публікацій власних віршів, оповідань і есе. У 2003 році випустила автобіографічну книгу "Ой виорю нивку широку", в якій зібрано більше 250 народних пісень і творів українських композиторів, що стали частиною репертуару співачки.
Приєдналася до Спілки кінематографістів України в 1989 році. Брала участь у телевізійних постановках, таких як "Маруся Чурай" та "Катерина Білокур", а також у художніх фільмах, серед яких "Солом'яні дзвони" та "Зникла грамота". Її голос звучав у радіовиставах "Політ стріли" та "Кларнети ніжності". Крім того, вона озвучила багато науково-популярних та документальних фільмів, а також декілька теле- і радіопрограм.
Народна артистка України, лауреатка ордена княгині Ольги III і II ступенів, лауреатка Державної премії ім. Тараса Шевченка (1988), Герой України.
Була одружена з художником Петром Гончаром, сином українського скульптора, художника і збирача старожитностей Івана Гончара.
Пішла з життя 8 жовтня 2023 року у віці 75 років, за два дні до святкування свого 76-річчя.
7. Сергій Параджанов (посмертно), український і вірменський кінорежисер, сценарист, композитор
Появився на світ 9 січня 1924 року в столиці Грузії, Тбілісі.
Він здобував освіту в Інституті залізничного транспорту, а також навчався на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії. У 1945 році він змінив навчальний заклад, перевівшись до Московської консерваторії, одночасно вступивши на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії.
Після завершення навчання у ВДІКу, його призначили режисером до Київської студії художніх фільмів. Саме тут він здійснив постановку таких стрічок, як "Наталя Ужвій", "Думка" (1957), "Перший хлопець" (1958) та "Українська рапсодія" (1961).
Сергій Параджанов здобув міжнародну славу завдяки екранізації повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків", що вийшла в 1964 році. На Західному ринку, де фільм був представлений під назвою "Вогненні коні", він викликав набагато більший інтерес, ніж на рідній землі. Ця стрічка отримала 39 міжнародних відзнак, а також 28 нагород на різних кінофестивалях.
У період з 1965 по 1968 рік Параджанов, спільно з іншими видатними представниками української науки та культури, виступав проти широкомасштабних політичних арештів в Україні.
У 1966 році Центральний комітет Комуністичної партії України прийняв рішення щодо суттєвих проблем в організації кіновиробництва на Київській кіностудії імені О. Довженка. Це призвело до того, що Сергій Параджанов змушений був залишити Україну і переїхати до Вірменії.
У 1967 році Параджанова отримав запрошення на Єреванську кіностудію, де розпочав роботу над стрічкою "Колір граната", яка вийшла в широкий прокат лише в 1973 році.
У 1971 році він повернувся до Києва, але через кілька років його заарештували і засудили до п'яти років ув'язнення через звинувачення у гомосексуалізмі, спекуляціях та українському націоналізмі. У грудні 1977 року, завдяки міжнародній кампанії протесту, Параджанов був звільнений. Оскільки йому заборонили проживати в Україні, він переїхав до Тбілісі, де активно займався творчою діяльністю до кінця свого життя.
Протягом свого життя він створив майже 20 художніх та документальних стрічок, написав близько 10 сценаріїв і виконував функції художника-постановника, композитора та дизайнера костюмів у своїх роботах.
Помер 20 липня 1990 року. У той час у Єревані стартували роботи над автобіографічним фільмом "Сповідь". Художника поховали в Пантеоні геніїв вірменської культури, розташованому в Єревані.
8. Ігор Поклад, український композитор
Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Народився 10 грудня 1941 року в Бішкеку (Киргизька РСР). Закінчив Київську державну консерваторію. Член Національної спілки композиторів України.
Автор понад 150 композицій, серед яких чимало написано у співпраці з Юрієм Рибчинським ("Ой, летіли дикі гуси", "Зелений клен", "Два крила", "Чарівна скрипка", "Тиха вода"), Борисом Олійником ("Пісня про матір"), Михайлом Ткачем ("Не питай мене", "Моя Україна") та Олександром Вратарьовим ("Гойдалка").
У творчому доробку композитора музичні вистави. Це "Конотопська відьма", "Різдвяна ніч", "Москаль-чарівник", "Засватана - невінчана", "Таке єврейське щастя", "Чмирь", рок-опера "Ірод" тощо.
Композитор активно співпрацював у кіно з такими режисерами, як Л. Биков, А. Бенкендорф та М. Засєєв, створивши музику для більше ніж 40 художніх та телевізійних фільмів. Серед його робіт також анімаційні стрічки, зокрема "Як козаки..." та "Енеїда".
За значний внесок у розвиток вітчизняного музичного мистецтва неодноразово відзначений державними нагородами: орденом "За заслуги" III, II ступенів, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Має звання Народного артиста України.
Згідно з указом Президента України, виданим 9 грудня 2021 року під номером 628, І.Д. Поклад отримав звання Героя України та був нагороджений орденом Держави.
На початку повномасштабного вторгнення композитор разом із родиною перебував у Ворзелі Київської області. Сім'я два тижні перебувала у сховищі без їжі, води та зв'язку із зовнішнім світом. 11 березня 2022 року волонтер і правозахисник із Казахстану Костянтин Гудаускас вивіз сім'ю з міста.
9. Олександр Усик, боксер-професіонал з України.
З'явився на світ 17 січня 1987 року в Сімферополі, Крим.
Володар титулу абсолютного чемпіона світу у першій важкій вазі (2018-2019) та визнаний найкращим професійним боксером за версією журналу The Ring (2022-2023).
На сьогоднішній день цей атлет вважається одним із найпопулярніших боксерів у категорії суперважкої ваги. 18 травня він здобув титул абсолютного чемпіона світу в цій вазі.
У 2011 році він здобув титул чемпіона світу, а на Олімпійських іграх 2012 року в Лондоні отримав золоту медаль. Цей олімпійський успіх мав величезне значення, проте був омрачений особистою втратою - смертю батька.
Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну фонд боксера почав опікуватися підтримкою ЗСУ та гуманітарною допомогою українським біженцям і сім'ям, які постраждали від війни. За час активної діяльності Usyk Foundation провели сім благодійних аукціонів і витратили близько $740 тис на підтримку армії.
Заслужений майстер спорту України. Повний кавалер ордена "За заслуги".
У шлюбі, виховує чотирьох нащадків.
10. Ольга Харлан — видатна спортсменка, яка двічі здобувала золото Олімпійських ігор у фехтуванні на шаблях.
Народилася 4 вересня 1990 року в Миколаєві. Закінчила Миколаївське вище училище фізичної культури 2013 року.
Фехтуванням почала займатися у віці 9 років. Вже у 14 років вона вперше взяла участь у дорослому чемпіонаті Європи, а у 2005 році відзначилася дебютом на чемпіонаті світу. У липні 2006 року, усього в 16 років, ця талановита спортсменка несподівано завоювала срібну медаль у особистому змаганні на чемпіонаті Європи.
Олімпійська чемпіонка 2008 та 2024 років, а також срібна медалістка в командних змаганнях 2016 року, стала тричі бронзовою призеркою в індивідуальних змаганнях у 2012, 2016 та 2024 роках.
Шестиразова чемпіонка Світу: в індивідуальній першості (2013, 2014, 2017, 2019 років), у командній першості (2009, 2013 років).
Восьмиразова чемпіонка Європи: вона здобула перемоги в індивідуальних змаганнях у 2009, 2011, 2012, 2013, 2014 та 2019 роках, а також стала чемпіонкою у командних змаганнях у 2009 і 2010 роках.
Є найтитулованішою спортсменкою України за кількістю здобутих медалей. На Олімпійських іграх здобула 6 медалей - 2 золоті, 1 срібну, 3 бронзові. Має найбільше медалей в особистих змаганнях на чемпіонатах світу серед шаблісток: 7 медалей - 4 золоті, 2 срібні, 1 бронзову. Найбільше медалей в особистих змаганнях на чемпіонатах Європи серед шаблісток: 8 медалей - 4 золоті, 2 срібні, 1 бронзову. Найбільше медалей в особистих змаганнях на чемпіонатах Європи серед шаблісток: 8 медалей - 6 золотих, 1 срібну, 1 бронзову.
У 2020 році Харлан здобула статус десятої спортсменки та першої українки, яка отримала унікальну ляльку-фехтувальницю Барбі від компанії Mattel (США). У 2023 році одна з цих ляльок була продана на аукціоні за 10 400 доларів, а виручені кошти були передані на потреби клініки BODRO в місті Нововолинськ Волинської області, де проводиться реабілітація військовослужбовців.
З 2017 року вона є членом Президії Федерації фехтування України, а з 2013 року - активним учасником Комісії атлетів Міжнародної федерації фехтування та Європейської конфедерації фехтування. У 2016 році її визнали і включили до міжнародної Зали слави Міжнародної федерації фехтування.
Отримала ряд нагород, зокрема орден "За заслуги" III ступеня у 2008 році, II ступеня у 2012, а I ступеня в 2013. Також удостоєна орденів княгині Ольги III ступеня в 2016, II ступеня в тому ж році, та I ступеня у 2018. Окрім цього, нагороджена орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у 2021 та IV ступеня у 2023 році.
11. Віталій Хміль, торакальний хірург хірургічного відділення клініки хірургії Головного військово-медичного клінічного центру (Центральний клінічний госпіталь) Державної прикордонної служби України, майор медичної служби
Народився 22 квітня 1981 року.
Від початку військової агресії Росії я здійснив більше 80 складних оперативних втручань, включаючи артроскопічні процедури, для поранених військових, які потрапили з зони бойових дій.
Виконував екстрені хірургічні процедури для поранених військових у зонах активних бойових дій. Займався первинним хірургічним лікуванням вогнепальних, осколкових та мінно-вибухових травм, а також проводив ампутації уражених частин кінцівок.
З листопада 2022 року до березня 2023 року майор медичної служби Віталій Хміль здійснював бойові (спеціалізовані) завдання щодо комплексного (медичного) забезпечення активних підрозділів Сил оборони України в складі зведеного медичного загону Державної прикордонної служби України (мобільний польовий госпіталь).
Неодноразово залучався до проведення екстрених оперативних втручань під час масових поступлень поранених та травмованих військових Збройних Сил України. Зокрема, у грудні 2023 року отримав термінове завдання здійснити оперативне втручання на військовослужбовцю, у грудях якого застрягла нерозірвана міна від ворожого підствольного гранатомета. Операція проводилася під контролем саперного підрозділу. В результаті, поранений військовослужбовець був успішно врятований.
Окрім того, офіцер брав участь у діяльності евакуаційної групи, організовуючи медичне забезпечення та евакуацію поранених і постраждалих під час оборонних операцій у Харківській області.
З його допомогою було здійснено приблизно 30 операцій з евакуації, в результаті яких вдалося врятувати життя більше ніж 50 військовим.
