Вугледар: чи це і є ваша стратегія досягнення успіху?
Ігор Луценко, колишній народний депутат України, громадський активіст та військовий Збройних Сил України, ділиться у Facebook своїми враженнями про відступ наших військових з Вугледару.
"72-га операція проходила важко і криваво. Чимало техніки було знищено вогнем. Перед цим кілька днів запеклої боротьби в облозі виснажили захисників, і коли наступив ранішній сумрак, не всі змогли знайти в собі сили для виходу."
На деяких позиціях лишалися смертники, щоб прикрити відхід інших".
Австрійський військовий експерт і відданий друг України, Том Купер, зазначає, що внаслідок недостатньої підготовки до відступу на залишених позиціях залишалися поранені солдати, яких не вдалося евакуювати. Серед десяти бійців, що відступали, лише четверо змогли повернутися до своїх.
Це називається хаотична втеча й розгром. Про таку перспективу попереджали всі протягом не одного тижня. Але, здається, лише Генштаб цього не помічав. Зараз штабні спікери розповідають, що наші військові залишали позиції планово за командою згори. Але бійці, що боронили Вугледар до останнього, кажуть протилежне. Команди на відступ вони так і не отримали. Якщо вже за статутом, вони самовільно залишали позиції... Але чомусь здається, що судити слід не тих хто вижив у цій м'ясорубці, а тих, хто довів ситуацію до цього. Й нехай бодай один штабний спікер пояснить: нащо було тягнути до останнього, аби ворог невпинно затягував зашморг?
Чи можна назвати вугледарську ситуацію обвалом фронту, про що говорять дедалі частіше? Покищо ні. Але він точно не додасть бойового духу воїнам на нулі, їхньої віри у найвище військове керівництво й бажання виконувати накази командування. Обвал фронту - попереду, бо ніщо не змінюється на краще. Й переможні реляції політичного керівництва на кшталт звітів про виробництво 20 "Богдан" на місяць ситуацію не виправлять. "Богдани" виробляємо, поки партнери дають на це гроші - своїх не маємо. Так саме не маємо виробництва мінометів й снарядів до них у достатній кількості. Це на третьому році війни, це те, чого найбільше потребують воїни й що не потребує високих технологічних досягнень.
То як ми виграватимемо цю війну? Вугледарські події - це й є один з пунктів плану "Перемога", який Зеленський возив у Вашингтон, забувши повідомити про нього в Україні? Війна, як й будь-який інший вид колективної діяльності людини, визначається суворими правилами та законами. Всі знають, що це передусім економічне протистояння. Росія на третину збільшує військовий бюджет на 2025 рік. Натомість наші партнери, за рахунок яких ми живемо й воюємо, неодноразово давали зрозуміти: на нарощування допомоги нам не варто чекати.
Є у війни ще один важливий чинник, про який говорять дедалі більше: організаційний. Й дедалі частіше вказують на прорахунки у плануванні й командуванні військом, звинувачують у профімпотенції українських генералів, які вчилися на досвіді Другої світової. Чомусь українці вважають, що наші генерали кращі за російських. А виявилося, що вони такі саме погані, бо вчилися в одних вузах, жили в одній країні. Власне, якщо в Україні геть погано у всіх сферах управління, у всіх галузях, то чому раптом армія має бути виключенням? Завдяки козацькому драйву, "мережецентричності", ініціативі командирів низової ланки?... Виявилося, що це все не працює у великій високотехнологічній війні: потрібне планування, організація логістики, двосторонній зв'язок з військами, вміння прогнозувати й передбачати. Наші генерали не навчилися, навіть на досвіді цієї війни. Тому не вигадали кращого за звинувачення Безуглої у тому, що вона здала ворогові планову ротацію наших військ під Вугледаром й той вдарив під час самої ротації. Агов, генерали: а раніше не траплялися розгроми під час ротацій, чи ви не знали, що це вже стала тактика росіян у цій війні? А про заплановану ротацію одна Безугла знала, а російська розвідка ні?...
Війна повинна завершитися якомога швидше. Проте Зеленський, можливо, через страх перед неминучою відповідальністю або ж через брак стратегічного мислення, постійно звертається до союзників з проханням про озброєння. Він дедалі частіше намагається пояснити наші військові невдачі та втрати територій лише однією причиною: Захід не надав нам достатньо зброї, і тому відповідальність лежить не на нас, а на наших партнерах.
Найгірше в цій ситуації те, що за таких умов на фронті путін навряд чи буде готовий до мирних переговорів, навіть якщо наші союзники змусить Зеленського до цього. Наразі у нас є досить вагомий аргумент для ведення переговорів: частина Курщини. Але ми можемо його втратити так само, як протягом останніх кількох місяців стабільно втрачаємо власні території. Сподівання покладаються на нову адміністрацію США. Якщо після виборів новий президент почне активно тиснути на обидві сторони конфлікту, це може дати невелику надію на вихід з цієї невигідної ситуації. Проте США не є всесильними, і немає жодних гарантій, що вони зроблять припинення нашої війни своїм пріоритетом. Також не можна бути впевненими, що їхня позиція буде почута.
Чи маємо право ставити це у провину американським президентам? Ні. А от звинувачувати Зеленського у твердолобості, безсенсових смертях воїнів й втраті територій - так.
