На чужі вуста не натягнеш повідця.

Ніна Кур'ята, для "Інституту масових комунікацій"

Актуальна версія статті доступна на веб-ресурсі "Інституту масової інформації" за цим посиланням.

Ми стали свідками зображень вагітних жінок на ношах, які борються за життя в Маріуполі.

Ми стали свідками чоловіка, який тримав за руку свого сина-підлітка, що лежав під чорним мішком для тіл.

Ми стали свідками жінки, чиє обличчя було покрите кров'ю після атаки ракетами.

Ми стали свідками неймовірної історії про дівчину, яка виявилася живою після того, як російська ракета вдарила по будинку в Дніпрі, де вона перебувала у ванній.

Далі ми переглядали записи цієї дівчини на її особистих профілях - про її партнера, про родителів, про їхнього кота.

Ми зустріли Лізу та переглянули пости її матері в Instagram, яка проживає у Вінниці.

Ми зустріли родину Гайдаржі, яка прибула з Одеси.

Ми стали свідками дітей, які проходять лікування від раку — худорлявих, вразливих, безволосих через хіміотерапію, з катетерами та крапельницями — у дворі Охматдиту після ракетного обстрілу. Офіційно діагноз залишається лікарською таємницею, а лікарня є режимним закладом, а не відкритим для публіки місцем. Проте ці знімки залишилися в нашій пам'яті.

Ми бачили багато чого такого, чоло воліли б не бачити й не знати ніколи.

Звісно, люди їх шерили в соцмережах, адже соцмережі - це насамперед про емоції.

Так, хтось постить там тези дисертації чи глави нового роману, але переважна більшість користувачів - це звичайні люди, які сьогодні спекли пирога і запостили його фото, а завтра вони шоковані черговим убивством мирних людей і не можуть ніяк зладнати з цими емоціями, окрім як поділитися ними, і діляться фото в соцмережах.

Отже, відтворення зображення однієї і тієї ж трагедії в новинах - це справді складно.

Після трагедії в Дніпрі всі журналісти та фотокореспонденти зібралися на місці події. Моя стрічка заповнена публікаціями від журналістів, фотокореспондентів, редакторів і авторів. Знімки з місця катастрофи в Дніпрі, а згодом і новина про падіння палаючого вертольота МВС на дитячий садок, де загинуло дев'ять осіб, включаючи міністра, стали для мене справжнім емоційним ударом. Це було настільки важко, що я втратила здатність діяти, мислити чи писати. Я відверто висловила свої почуття керівництву і почала відчувати себе як зомбі.

Чи мала я право вказувати іншим, що саме вони повинні публікувати чи ділитися на своїх профілях? Звісно, ні.

Чи висловлював хтось своїм колегам думку, що вони "використовують чужі трагедії" для своїх фотографій, зображуючи вагітних жінок у важкому стані або дівчину у ванній у Дніпрі?

Дякувати Богу, що ні.

Що я могла зробити зі СВОЄЮ травмою?

Вирішити цю ситуацію самостійно або за підтримки фахівців.

Припинити скролити фейсбук, на якому повторювалися ці фото, які я вже знала напам'ять.

І все.

"Не можеш натягнути поводи на чужі роти," - говорила мені бабуся в моєму дитинстві. Це прислів'я надзвичайно дратувало мене в ті часи, адже я щиро прагнула, щоб ніхто не був здатний сказати про мене щось зле чи образливе. Для мене ця мудрість здавалася вкрай несправедливою!

Звичайні очікування трирічної дитини, що проходить стадію здорового егоцентризму, можна описати як "я — центр всесвіту, все обертається навколо мене".

Я вдячна бабусі за те щеплення від нарцисичного намагання проконтролювати почуття і вислови інших.

Я усвідомила це приблизно через 40 років.

Дивно вимагати від ІНШИХ людей робити чи не робити те, що подобається чи не подобається ВАМ.

Інші - це інші, а ви - це ви.

Від дражливих дописів у соцмережах рятує відписка, бан або червоний хрестик, яким можна закрити сторінку.

Дивно вимагати від ЗВИЧАЙНИХ юзерів соцмереж якихось високих стандартів, яких варто було б дотримуватися хоча б медіа (і тут варто згадати жахливі кейси висвітлення, наприклад, зґвалтування в Кагарлику, коли журналісти знайшли і будинок потерпілої, і дитсадок її дитини - ось, де згодилися б етика і стандарти!).

Ми, як журналісти, застосовуємо соціальні мережі як засіб для поширення наших матеріалів. Будь-який експерт у цій сфері підтвердить, що контент, що викликає емоційний відгук, має більший успіх у соцмережах. Безумовно, медіа зобов’язані дотримуватися етичних норм і стандартів у своїй діяльності – це їхня відповідальність. Проте далі вже настає відповідальність вашої аудиторії.

Медіа та журналісти самі публікують контент, що викликає емоційні реакції, а потім у соціальних мережах запитують: "Чому ж ви знову поширюєте ці зображення? Хіба не можна проявити людяність?"

Ви жартуєте?

А чому ж медіа публікують ці зображення та матеріали в соцмережах? Чи не через те, що їхній власний експерт порадив розміщувати саме такі фото?

Однією рукою ми експлуатуємо соцмережі саме як платформу для ЕМОЦІЙНИХ лайків, шерів і репостів, а іншою - надягаємо біле пальто і кажемо тим самим людям, щоб вони обмежили свої емоційні реакції: "Ах, ну скільки можна!"

Це, вибачте, справжнє єзуїтство.

Ми прагнемо, щоб увесь світ дізнався про наше горе, але водночас стикаємося з моралізаторством щодо того, як слід перепощувати. Це наче звучить з повітря, адресуючи свої настанови якимось "звичайним користувачам", які, звісно, не можуть зрівнятися з нашими професійними знаннями. Тож ми вирішили пояснити їм, як емоційно сприймати переживання, викликані нашою власною діяльністю.

Ні, це так не працює.

Факт, що соціальні мережі отримують енергію від емоційних реакцій користувачів, є очевидним. Це становить серйозну загрозу, особливо коли люди, керуючись емоціями, поширюють дезінформацію, займаються цькуванням та розпалюють ненависть. Однак медіа не існують у відриві від цього явища: вони активно використовують і підживлюють цей феномен, усвідомлюючи, що це потужний канал для залучення трафіку. Вони ведуть боротьбу за увагу аудиторії, і варто зазначити, що трафік з соціальних мереж зазвичай базується на емоційних реакціях. На відміну від цього, трафік, що походить від логічного мислення, здебільшого формується через пошукові системи.

Тому, якщо медіа самі ж, вибачте, паразитують на емоційних реакціях "простих людей", не треба тут же читати моралі цим "простим людям", як вони правильно чи неправильно реагують. Ви маєте таку аудиторію, яку створили самі. І бульбашку фейсбуку теж маєте таку, яку створили самі. А екстраполювати це на всіх і вся - антинауково (так, я знаю, що таке статистика, адже в мене наукова спеціальність, і моя дисертація передбачала статистичне оброблення даних).

Дивно і несправедливо використовувати емоційні механізми, які реалізують соціальні мережі, а потім засуджувати їхніх користувачів. Єдине, що повинно визначати дії користувача в соцмережах, - це угода, яку він приймає, користуючись платформою. І нічого більше.

Інша річ - медіа.

Це - СПЕЦІАЛІЗОВАНА платформа (принаймні в теорії), яка має свої професійні НОРМИ.

Стандарти є в роботі фотографа, журналіста, редактора.

Існує (в ідеалі) редакційна політика, яка (в ідеалі) має бути розміщена на веб-сайті.

Є (в ідеалі) редактор з роботи зі скаргами читачів, який може або обґрунтовано пояснити читачеві, чому редакція написала саме так, або обґрунтовано пояснити редакції, чому правий читач. І тоді редакція (в ідеалі) виправляє або знімає матеріал і (в ідеалі) пояснює чому або й навіть (в ідеалі) перепрошує читачів. Щоб не втратити їхню довіру, а відтак і свої гроші.

Професійні фотографи й журналісти знають стандарти своєї роботи.

Їм не потрібні уроки з Facebook.

Якщо будь-яке медіа вчинило неетично, це вже інша тема для професійного обговорення.

Соціальні мережі мають свою унікальність. Кожен користувач має свої особисті платформи, і навіть маленькі спільноти.

Звісно, можна намагатися самоствердитися та вказувати звичайним користувачам соціальних мереж, що їм слід публікувати і як це робити, але в чому сенс таких дій?

Користувачі соціальних мереж - це не лише фахові журналісти. Вони споживають та поширюють інформацію за власним розсудом. Проте кожен з них є експертом у своїй галузі. Це може бути вчителька вашої дитини, лікар, який дбає про здоров'я вашої матері, пекар, що виготовив свіжий хліб, який ви купили вранці, або водійка тролейбуса, що доставляє вас на роботу. І це лише кілька прикладів серед багатьох інших.

Вони ж вам у соцмережах не розповідають щодня, що ВИ робите неправильно, якщо тільки ви їх про це не просили? (Так, коли всі лікувалися під час ковіду міфічними народними засобами, я була б вдячна за більше постів від притомних лікарів, але не у формі "о Боже, які ви тут усі ідіоти".)

Не варто намагатися регулювати живі, емоційні реакції живих, емоційних людей.

Якщо чийсь допис порушує стандарти спільноти, є кнопка "поскаржитися".

Якщо будь-яке медіа порушує журналістські стандарти, існує можливість подати скаргу на його публікацію. На сьогоднішній день в Україні не існує ефективного механізму для притягнення медіа до відповідальності за такі порушення, окрім судових рішень. Однак я сподіваюся, що в майбутньому саморегуляція медіа в Україні зможе перейти на новий рівень і стати справжньою системою повного циклу.

Усе інше - це всього лише хитрість.

"Не зможеш прив'язати поводи до чужих вуст."

Ніна Кур'ята, фахівець у сфері медіа, редакторка, що займається питаннями України та оборони в Tortoise Media, для ІМІ.